У Дніпрі Центральний районний суд розглядав протягом двох років справу, яка вже стала резонансною — щодо ембріонів подружжя Олександра та Анастасії. Ще за життя чоловіка пара намагалася стати батьками за допомогою репродуктивних технологій, однак смерть Олександра поставила крапку в цих спробах. Після похорону батьки померлого звернулися до невістки з вимогою терміново народжувати онуків. Жінка категорично відмовилася, пояснивши це своїм психологічним станом, і тоді свекри пішли до суду. 10 вересня цього року суддя ухвалив рішення, яким зобов’язав жінку передати половину ембріонів батькам чоловіка. Жінка має віддати батькам померлого чоловіка трьох ембріонів: двох жіночої та одного чоловічої статі.

Це рішення викликає більше запитань, ніж дає відповідей. По-перше, хто є «власником» ембріонів після смерті одного з подружжя? Чинне законодавство України не передбачає чіткої відповіді. Є норми про репродуктивні права подружжя, про згоду на використання генетичного матеріалу, однак ситуація, коли один із батьків помирає, а інший відмовляється від продовження процедури, фактично випадає з поля правового регулювання. По-друге, чи може суд фактично примусити жінку до материнства або, щонайменше, змусити її віддати ембріони, щоб ними скористалися інші люди? Це вже не просто питання сімейного чи спадкового права, а питання права на гідність, на тілесну автономію і свободу прийняття рішень.

«Суд повністю перевищив свої повноваження: фактично взяв на себе функції лікаря, обрав ембріони на власний розсуд і зробив висновки, які не належать до компетенції суду. Остаточний аналіз ми зможемо дати лише після оприлюднення повного тексту рішення. Поки що я утрималася б від глибших коментарів. Але якщо апеляцію не буде подано, тоді, відверто кажучи, репродуктивну медицину в Україні можна закривати», - зазначила адвокатка жінки. 

З одного боку, можна зрозуміти батьків, які втратили сина і прагнуть продовжити його рід. Для них ембріони - це єдина можливість зберегти пам’ять про нього в живих нащадках. З іншого боку, є жінка, яка втратила чоловіка і не бажає виношувати дитину або ділитися генетичним матеріалом. Чи можна вважати справедливим змусити її до цього? Фактично виходить, що ембріон, створений із яйцеклітини жінки, суд пропонує передати батькам її померлого чоловіка. Це означає, що вони можуть знайти сурогатну матір, яка виносить дитину з генетичним матеріалом самої жінки, але вже без її волі чи контролю. Такий сценарій не лише виглядає абсурдним із правової точки зору, а й відкриває небезпечний прецедент: позбавлення людини права розпоряджатися власним генетичним матеріалом та використання його всупереч її згоді.

Дійсно, у подібних справах постає дискусійне й надзвичайно складне питання: чи можна без згоди іншого з батьків продовжувати рід? Адже народження дитини тягне за собою не лише моральні, а й юридичні наслідки - виникають нові права та обов’язки, як для самої дитини, так і для сім’ї в цілому. Постає й інший аспект: чи допустимо використати ембріон, якщо один із генетичних батьків не бажає продовжувати рід з власних міркувань - психологічних, етичних чи навіть матеріальних? Тут межа між правом на батьківство і правом на відмову від нього є надзвичайно тонкою. У розвинених юрисдикціях саме ця логіка лягла в основу підходу: ембріон не може бути використаний без чітко висловленої волі обох батьків, адже примусове батьківство суперечить принципу автономії особи та праву кожного вільно визначати своє майбутнє.

У розвинених країнах із цього питання сформувалася чітка й однозначна правова позиція: ембріони не визнаються "власністю" у класичному сенсі, проте доступ до них можливий лише за спільною згодою обох генетичних батьків. Якщо один із подружжя помирає, використання ембріонів допускається виключно за умови, що він чи вона письмово погодилися на це ще за життя. Такий підхід ґрунтується на розумінні ембріонів не як майнового активу, а як потенційних людських істот, щодо яких будь-яке рішення вимагає найвищого рівня відповідальності. Відтак жодна сторона не може одноосібно ухвалити рішення про їх використання, а у випадку смерті одного з батьків ембріони не можуть бути застосовані для продовження вагітності без попередньої чітко вираженої згоди померлого.

У суді адвокати батьків померлого заявили, що ембріони слід розглядати як частину спадщини. Вони аргументували свою позицію тим, що після смерті чоловіка всі його права та обов’язки мали перейти спадкоємцям, а оскільки дружина відмовилася від спадщини, то відповідно не може претендувати й на ембріони. З цієї логіки випливає їхній висновок: жінка повинна віддати ембріони батькам померлого, адже вони як спадкоємці першої черги нібито набули на них право.

Поки немає повного тексту рішення, ми можемо лише здогадуватися, якими аргументами керувався суд. Але вже зараз очевидно, що це рішення стане предметом серйозних дискусій - і серед юристів, і серед суспільства. Бо тут стикаються одразу кілька фундаментальних цінностей: право батьків на сім’ю, право жінки на свободу, право померлого на реалізацію свого батьківства. І як би не вирішив суд, завжди залишиться відчуття несправедливості: для когось рішення стане надією, для когось - вироком.

У будь-якому разі добре, що з’являються подібні судові рішення, хай навіть і суперечливі. Вони відкривають проблеми, про які в Україні довго мовчали: відсутність чіткого правового регулювання у сфері репродуктивної медицини, невизначений статус ембріонів та межі втручання суду у таку інтимну сферу життя. Саме завдяки таким справам суспільство починає обговорювати складні питання, а правова система отримує шанс виробити більш зрозумілі та справедливі підходи. Бо без дискусій і прецедентів жодна проблема ніколи не виходить на поверхню.